Підписуйтесь на наш телеграм

Вінницькі «кікімами»: як пенсіонерки об’єднались і сплели понад 200 костюмів для військових

  • Восьмеро вінницьких пенсіонерок зібрались в одну команду й поставили «виробництво» маскувальних костюмів на потік.
  • За пів року жінки зв‘язали понад двісті кікімор. 
  • Жінки постійно вдосконалюють технологію виготовлення та покращують конструкцію «маскхалату». Нині накидки, які виходять з під вправних рук майстринь, важать лише 1,5 кілограми.
  • «Кікімами», а саме так називають себе пенсіонерки, часто за власний кошт закуповують сітки, фурнітуру та нитки для роботи. Це при тому, що в «найбагатшої» з них пенсія складає «три з копійками». 

Пані Ніна зустрічає мене біля воріт. Проводячи до приміщення, де працюють її колежанки, зазначає, що сьогодні можна буде познайомитись з «основним гравцям» їхньої команди. 
— Ці жінки плетуть кікімори щоденно, працюють зранку і до вечора. Є також помічники, які приходять, коли є вільний час, а ще бабусі, які працюють вдома. На дому плетуть, зазвичай, рукава і капюшони, а зараз ще й теплі шкарпетки. Добре, якщо є готова пряжа. Іноді доводиться спочатку розпустити виріб, щоб отримати нитки. До цієї роботи бабусі залучають своїх дідусів, — пояснює жінка.


Трохи розповівши про своїх колег, Ніна згадує про початок війни, про те, як щоразу, почувши тривогу, бігала з онуками до підвалу, як у вільний час збирали пляшки для «смузі», як різали стрічки на маскувальні сітки. Далі робить невеличку паузу і говорить:
— А десь в березні невістки з онуками поїхали, спочатку до Молдавії. Коли «він» пообіцяв кинути бомбу, то перебрались до Румунії. Пороз‘їжджались хто-куди, а я залишилась… Пішла на маскувальні сітки, потім спробувала в‘язати кікімори. Тут дівчата приєдналися у нас пішла робота —  одна кікімора, друга, третя…

Куди відправляють кікімори? 

Ми добираємось до місця призначення, знайомимось з усіма «кікімами», які ні на мить не відриваються від роботи. 
Пані Ніна продовжує розмову:
— Згодом про нас дізнались і почали просити маскування. А потім ми «подружились», хлопці, снайпери заходили та розповідали, як краще зробити кікімору. Замовлень було і є багато, їх маємо виконувати вчасно, до того ж потрібно постійно думати про матеріали для роботи.
Зазначу, що основою для кікімор є сітка. Спочатку, як мені пояснили пенсіонерки, вони  плели на тюлях, які приносили містяни. Коли ж «безкоштовні» основи закінчились, їм довелося купляти сітки самостійно. Нитки ж мають бути постійно в асортименті, адже в залежності від географії потрібен той чи інший колір.  

— Спочатку «на ліс» давали замовлення – Чернігів, потім «на степ» – Херсон, Запоріжжя, Ізюм. Ми намагалися усіх забезпечити, іноді доводилось працювати навіть вночі, — розповідає «кікімама». 
До розмови приєднується пані Людмила. Вона зазначає, що доводилось і в інтернеті багато інформації брати.
— Ми дуже прискіпливо ставимось до роботи, адже найменша помилка може мати фатальні наслідки. Зокрема, конструкція наших кікімор передбачає шнурівку та фіксатор, щоб можна було швидко закріпити капюшон на голові. Ми навіть інструкцію по користуванню написали.
А от рукава вдосконалювали з урахуванням зауважень військових. Хлопці попросили, щоб рукав не спадав, але всередині був вільним – щоб рука могла вільно рухатись. Тут шнурівка не підійде. Подумали і вирішили зібрати низ деталі на еластичну резинку та пришили липучку, за допомогою якої можна скоригувати розмір. 

Кікімора важить лише 1,5 кг

Поговоривши про конструкцію жінки з якоюсь теплотою  починають згадувати про візити «хлопців». 
— Приходили, розповідали. Давали міряти бронежилети. Тяжкі, по 20 кг, і кікімори по 5 кг. Коли спробували, як воно в цій «шкурці», почали думали, як зробити маскування легшим. Врешті решт добились свого, нині наша кікімора важить лише 1,5 кг. Хлопці дуже задоволені. 
Майстрині діляться ще багатьма секретами своєї роботи – розповідають про якість ниток, їх склад, про те, скільки  вузлики в ряду, і їх загальну кількість на усю сітку. Та, напевне, розповісти про такі речі краще вже після війни — зайва інформація ворогу ні до чого. 


А ось про що дійсно можна розповісти, так це про безмежну турботу, яку «кікімами» вкладають в кожне маскування.
— Ми пакуємо готову кікімору у мішок, туди ж кладемо балаклаву, теплі шкарпетки, інструкцію, листа, дитячий малюнок і подяку. «Фірма віників не в‘яже», — зазначає пані Ніна.
Далі бере зі столу картку і читає:
«Я за тебе молюсь, український солдате,
Я за тебе боюся, хоч не твоя мати,
Я молитву підіймаю до високого неба.
Повертайся живим більш нічого не треба!».
Я відчуваю, що ще трохи, і почну плакати, а жінка, не зупиняється і декламує ще одного листа-молитву:
«Нехай кулі ворожі Вас, хлопці, минають. Нехай Матінка Божа Вас захищає».

Щоб трохи себе опанувати запитую, хто автор?
— Дівчата написали,— говорить пенсіонерка. – Ми молитву читаємо над кожним пакуванням і святою водою окроплюємо. 
Пані Людмила додає:
— Правильно, неправильно робимо, але робимо усе, щоб вони були живі. Для когось це може і смішно, але можливо десь там «космос» нас розуміє.
Уточнюю у майстринь, де беруть балаклави, теж шиють?
— Ні балаклави купляємо, і шнурівку, і фіксатори, і нитки, якщо потрібно. Ось, наприклад, ці дві бабіни. Добре, що зробили знижку, взяли по 600 гривень, а так вони по 800.

Допомагають бійцям

Я запитую про суму пенсії. Виникає пауза, жінки замовкають, не хочуть нічого говорити. Я наполягаю. Кожна спочатку називає стаж, а вже потім суму у 2-3 тисячі гривень. 
Після такого фінзвіту «кікімами» починають жартувати.
— Ось мені додали 18 копійок, — зазначає пані Євгенія. 
— Гарна сума, — сміються панянки.
Після жартів знову переходимо до серйозної розмови.
— Крім того, ми допомагаємо військовим у лікарні. Щотижня носимо шоколадки, чай, печиво, яблука. Там у двох відділеннях по 50 осіб, а в опіковому до 20. Після реанімації, хлопці взагалі «без нічого». Тож навіть білизну купляємо. А ще рушнички, щоб в рюкзак покласти, вони ж на них рахуються.
Жінка показує випрасувані рушнички, а я розумію, що мова йде про те, що поранений, рюкзак якого залишився на «передку», несе матеріальну відповідальність за рушника. 
— Збираємо повністю і мило, і зубну пасту, і крем для гоління, і серветки, цигарки, якщо просять, і мобільний, якщо потрібен. Ми намагаємось їх забезпечити, щоб вони себе відчули, захищеними, тут в тилу. Купляємо все що просять, — говорить Ніна, — Просили сало — купили сало, хотіли лечо, купили лечо. Купляємо домашнє.  Стараємось, як тільки можна. Щоб хлопці вижили, і додому повернулися, і мир був! Мир! Був мир!Читайте також: 
1. Після зустрічі з Притулою, Кіра планує побити власний рекорд — 21 тис. грн. Дівчинка знову збирає на ЗСУ
2. «Щоб гріли й були гарними». Буржуйки та турбопечі для ЗСУ виготовляє майстер з Вінниччини
3. Дев’ятирічна донька захисника зібрала 300 тисяч гривень на дрон та автівку для розвідників

Leave a Comment