Життя у мого кота було довгим. Разом ми провели 22 роки. Останнім часом вихованець все частіше хворів, ми постійно відвідували ветеринара і лікування дозволило ще трохи продовжити наш час разом. Я дуже старалася, ветеринари допомагали, але після 22 років мій друг вирушив на веселку.

Поховавши кота, я тяжко переживала втрату коханого друга. Деякі мої друзі говорили, що не варто так засмучуватися через тварину, з такими людьми я припинила спілкування. Інші казали мені, що ховати кота неправильно, що на останнє прощання заслуговують тільки люди.

Я не можу пояснити, що сталося, але 40 днів після того, як не стало мого улюбленця, у дворі та на вулиці я не бачила жодного кота. До цього у нас у дворі їх було небагато, але все ж таки я їх частенько бачила.

Коли минуло 40 днів, по дорозі з роботи мене зупинив ледь помітний писк. Долинав він від баків зі сміттям, тому я підійшла, щоб перевірити, що трапилося. Біля смітника сиділо кошеня, воно було крихітним, худим, одне його око сильно запливло. Маля було зовсім не схоже на мого колишнього вихованця, але я відразу зрозуміла, що на одного його не залишу.

Тепер маю нового друга. З привчанням його до лотка довелося повозитися, але кошеня було добрим і грайливим і незабаром завоювало симпатії всієї нашої родини.