Від вокзалу до зупинки автобуса було недалеко, у звичайний день цю відстань можна було б подолати за 10 хвилин, ось тільки цього дня була сильна хуртовина. Вітер дмухав з такою швидкістю, що навіть Сергію, досить міцному хлопцеві, доводилося робити чимало зусиль, щоб іти вперед.

Зупинка виглядала сучасною, тільки вона була відкрита всім вітрам і засипана снігом. Люди в таку погоду намагалися не виходити з дому, тож на зупинці Сергій був один.

«Ну ось автобус доведеться чекати не менше сорока хвилин. Чи може тату набрати, попросити приїхати? Ось тільки тоді я сам зіпсую свій сюрприз, розповівши батькам, що повернувся», — розмірковував хлопець.

Поступово він звик до темряви навколо, Сергій побачив, що він не один чекає на свій автобус. На зупинці був маленький котик, що уважно розглядав дембеля. Тварина намагалася сховатись на зупинці від снігу та вітру, поява людини застала її зненацька, і котик роздумував, тікати йому чи ховатися, адже не всі люди люблять вуличних тварин.

— Ну, привіт, — хлопець усміхнувся коту і обережно простяг руку до тварини. – Я додому приїхав додому, маю свято. А в тебе, я дивлюся вдома ні?

У погляді кота переляк змінився на цікавість. Хлопець перевірив кишені, але нічого, чим можна було б пригостити котика, він не знайшов лише невелике печиво.

— Я не знаю, чи їси ти таке, — сказав Сергій, поклавши печиво на сніг поряд із котом. Кіт також не знав, що з приводу печива в раціоні тварин думають ветеринари, тому вирішив не відмовлятися від такої люб’язної пропозиції і приступив до трапези.

На той момент, коли біля зупинки з’явився автобус, хлопець і кіт уже були добрими друзями. До салону вони увійшли разом, правда, коту квиток Сергій не купував, адже він був надійно захований у просторий дембельський бушлат. Так удвох вони й прийшли в батьківську хату – дорослий син, який відслужив в армії та цікаве кошеня, яке було дуже радий тому, як закінчився для нього цей негодуючий день.