— Приїжджайте швидше, пес у поганому стані, незрозуміло, скільки ще проживе – з цими словами мешканці одного дачного селища звернулися до притулку для тварин.

Вони вже встигли звикнути до собаки, яка і взимку, і влітку була поруч із їхньою дачею. Можливо, колись його привезли до дачного селища, щоб пес став охоронцем, а потім забули про бідну тварину. А можливо, у собаки ніколи не було господарів. Зараз дізнатися правду вже неможливо.

Пес поводився мирно і не заважав місцевим жителям. Він тільки бігав біля найближчого сміттєзвалища, щоб знайти хоч якусь їжу. У селищі просто не помічали пса. Його не били, з нього не знущалися, але й турботу ніхто не виявляв. Бідолашна тварина навіть не підгодовували недоїдками.

Так тривали довгі роки. Пес уже досяг літнього віку. За собачими мірками він був дідком. І ось одного разу люди знайшли пса, який лежав у безпорадному стані. У собаки було вивернуто лапу, над тілом кружляли мухи, а тварина лежала і не ворушилася.

Спочатку місцеві люди, які знайшли пса, подумали, що він уже мертвий. Однак собака несподівано розплющив очі і зробив кілька слабких рухів.

Ніхто не допоміг безпорадному бідолашному. Проте варто зазначити, що одна жінка хоча б зателефонувала до притулку для тварин.

За псом приїхали того ж дня. Коли співробітники притулку простягли до нього руки, пес оскалив зуби і виявив настороженість. Можливо, увага людей просто була незвичною для нього.

Кілька днів пес ще перебував між життям і смертю, а потім пішов на виправлення. Його забрали до притулку.

Пес був нелюдимий, він цурався навіть інших собак, не кажучи вже про людей. Навіть приймав їжу на самоті. Волонтери не чіпали собаку. Вони розуміли, що пес уже старий, навряд чи він змінить свої звички.

Одного вечора Ганс (кличка пса) лежав і готувався до сну. Раптом до притулку повернулася після тривалої відсутності одна із волонтерів. Її не було понад два місяці.

— О, тут у нас новенький. Як тебе звуть, мій добрий?

Після цих слів жінка простягла руки до собаки. Пес подивився на неї дивним поглядом. Він звик, що до нього ніхто не підходить, а тим більше не простягає руки.

«А ви правда мене не вдарите?» — подумав Ганс. Він не гарчав на волонтера і не скалив зуби.

Рука людини з ніжністю погладила пса. Після кожного погладжування Ганс ставав дедалі ласкавішим, він починав довіряти людям. Пес зрозумів, що вони можуть не тільки кривдити, а й любити.

На наступних пес здивував усіх працівників притулку. Він ні на крок не відходив від жінки, яка виявила до нього увагу. Погладжування пес полюбив навіть більше, ніж годинник годування.

А за кілька днів пса вели до його власного будинку. Ласка і доброта – велика сила. Не тільки собака прив’язалася до жінки, а й вона до неї. Так Ганс знайшов люблячу господиню.